Я вчитель… Скільки разів повторювала цю фразу. Своїм друзям, знайомим або зовсім незнайомим людям у різних життєвих ситуаціях. А скільки внутрішніх монологів, коли сумніви переповнювали душу, починалося саме цими словами. І помалу все втихомирювалося, знаходило своє пояснення. Так, я вчитель, і завжди хотіла їм бути. Я мріяла стати справжнім вчителем, адже саме він – творець. Творець з великої букви, бо творить він Людину. Якою буде ця людина, що після себе залишить – такий і підсумок професійної дороги педагога. Уміти відчувати дитину, поважати її, поважати думку дитячого колективу, будувати свою роботу так, щоб учні не відчували над собою суворого контролю і в той же час відчувати підтримку, - суть етичної культури вчителя.

Розумію, що учительство – це моє покликання. І я вдячна долі за ті хвилини, коли вдається пробудити кращі відчуття в дітях, коли після невдач учні знаходять віру в себе. У центрі моєї педагогічної діяльності знаходиться дитина, яка є не об’єктом, а суб’єктом вчення і виховання. Таким чином, учитель і учень – рівноправні учасники безперервного педагогічного процесу вчення. І лише коли є і праця, і творчість, і народжується мить, за яку люблю свою вчительську працю: це – дружба. Це відчуття глибокого внутрішнього щастя від того, що відчуваєш себе необхідним тим, хто сидить перед тобою в класі. Коли раптом розумієш: саме вони – найважливіше у всьому моєму вчительському житті. Їх очі… Слова… Серця… Коли відчуваєш, що не можна, неможливо бути нижче за те, що вони люблять в мені, адже саме зараз я для них – найрозумніша, найдобріша, найкрасивіша. І розумієш: заради цього відчуття живу, страждаю, читаю тонни книг, пробую і фантазую – бо не можу їх підвести, не маю права зрадити наше єднання. У мене попереду сто доріг, сто дверей, за кожною з них - нове життя, яке я зможу прожити разом з моїми учнями. А в руках у мене – крейда, підручник і в’язка ключів.

Лев Толстой одного дня виразив таку думку: «Якщо вчитель має лише любов до справи, він буде хорошим вчителем. Якщо вчитель має лише любов до учня, як батько, мати, він буде краще того вчителя, який прочитав усі книги, але не має любові ні до справи, ні до учнів. Якщо вчитель сполучає в собі любов до справи і до учнів, він – досконалий учитель».

Всі діти такі різні! Як навчити їх бути гуманними, розуміти прекрасне? Як навчитися любити своїх (таких різних!) учнів? Любити всіх?! Аксіома?! Але любов – відчуття виборче. Любити всіх неможливо! Відповім згодою на вигуки скептиків. Так! Неможливо! Але в нашій професії Любов є Віра. Любити своїх учнів – це вірити в них. Вірити в можливості учня, служити розкриттю цих можливостей, показувати, що кожен із них здатний. Здатний по-своєму й у своєму! Це важко. Любити важко. А вірити – ще важче…

Віру потрібно виховувати в собі, як виховують звичку. Віра не життєстійкий бур’ян, а слабка теплична рослина. Віра в учня – це щось, що зростає разом зі мною. Я вірю в учнів і приймаю їх віру. Через море життєвих труднощів вона веде нас до того прекрасного, заради якого працює кожен учитель, - результату. Роздумуючи над цією проблемою, мабуть, погоджуся зі словами великого: «Проживи одне своє життя і тисячу життів своїх учнів – і ти проживеш вічність!» Як стати Людиною, Вчителем, Педагогом, Другом? На це питання відповідатиму все своє життя!